„Альпінізм відбувається у палатках” © Тараник Олександр Важко щось додати після 3-х розповідей про один похід. Та й вже трохи підзабулись деталі того, як усе відбувалось. Тож поділюся у хаотичному порядку тими враженнями, що лишилися, висновками, котрі я зробив після повернення, і історіями, що не забулися.
1. У 2-хмісній палатці можна сидіти компанією в 5 чоловік із накритим „столом”, отут і проявляються в людині усі закладені в неї природою граціозність і чуття рівноваги.
2. Виявляється прес може схопити корч.
3. Рюкзак має властивість приростати до спини. Існують так звані фантомні болі, коли у людей болять ампутовані кінцівки. Отак і з рюкзаком, його вже нема, а все рівно відчуваєш.
4.Чим вище сонце, тим важчі кішки без антипідлипів.
5. Треба було залишити на якомусь зі стовпчиків підношення(ковбасу) тій жучці, що нам допомагала їх знаходити.. 
Надолужимо наступного разу.
6. Історія про врятований обід:
Після того, як усі побавились із шнурком і познімали памперси(системи), ми, з Андрюхою добряче змерзли і ретирувались у палатку, де на нас чекала приготована Женькою гаряча зупа.
Ніщо не віщувало біди.. Слабе полум’я горілки приємним теплим журчанням гріло наш слух, а пара, що здіймалась від казанка заспокоювала розум, поки ми у напівдрьомі сушилися розкидані по спальниках. Душа забажала свята, а руки потягнулися до сала й цибулі. І тут, як грім серед ясного неба, наче лобове зіткнення голови з Камазом посеред пішохідного переходу, грянула думка – „А де ніж?”. Після перегукувань через ряд палаток з Женькою, ніж опинився у нас, а сало й цибулька були рівненько нарізані апетитними шматочками й наче запрошували нас до трапези. Отут то наш із Андрієм погляд і впав на одну єдину ложку, що незаймано покоїлась у кишені палатки. Це б не було проблемою за будь-яких інших обставин, але в той момент душа прагнула повної ідилії.. Ми втішали себе як могли, але розуміли, що обід, а разом із ним і враження від усього походу невиправно зіпсовано. Повз нашу палатку ніхто не ходив, вона стояла з краю, а взуватись і вилізати зі спальника, щоб сходити за ложкою, теж ні хто не зголосився.
І тут.. Як промінь сонця серед грози, як австрійський стовпчик серед непроглядної білизни Чорногори, з’явився він.. Ми не знаємо хто то був, але він був із 3-ї палатки і приніс до нас лопату. Спілкувались ми через зачинений, відлякуюче холодний вхід теплої у середині палатки.
Цей відважний, мужній рятівник приніс нам ложку і передав її через ледь привідкриту шпаринку. Коли ми порозштовхували по шлунках усю приготовану смакоту і настала черга відносити ложку, той самий голос ззовні нагадав нам, шо пора б ложку вертать. Цей безцінний інвентар був, через вже згадану вище шпаринку, переправлений на позапалатковий бік існування, ми подякували і на тому історія скінчилася. Хто б не був цей загадковий альтруїст, ще раз висловлюю йому безмежну подяку і закликаю цінувати той дивовижний шматок сталі.
А якщо серйозно, то я б і зараз узяв рюкзак і повернувся б до тієї білизни, до блукань від стовпчика до стовпчика, з тою самою, зрізшоюся з рюкзаками, обледенілою, веселою компанією. Дякую, друзі, що брали участь у тому блуканні, були терплячими, та допомагали один одному. Сподіваюсь, усі ми зможемо зустрітися на Кавказі і так само дружньо долати перешкоди, яких там буде не менше.
